Жила колись одна дівчинка зі сріблястим волоссям на ім’я Марія, хоча всі називали її Маруся. В неї був трохи старший брат Петро, або ж Петрик, і були батьки, які займалися фермерством у селі. Таких хороших господарів, як вони, було в Україні мало. Одного дня Петрик повернувся додому з уроку гітари й одразу поспішив до Марусі.

— Марусю, дивись, як я навчився!

Він застав Марусю з мамою, яка робила доньці зачіску з косою-короною. Петрик їм зіграв, поки вони завершували, а тоді вони з Марусею побігли надвір гратися з друзями.

— Марусю, стеж за зачіскою! — гукнула мама, проте без особливої надії.

Награвшись, набігавшись, Маруся, Петрик та ще трійко їхніх малих друзів вляглися спочивати довкола великої яблуні.

Наталка тоді сказала:

— От би зараз тих смачних, соковитих яблучок…

— Не можна, то татове… До того ж, ми туди не доліземо… — сонно пробурмотів Петрик.

Справді, гілки яблуні починалися високо, бо нижні тато давно, коли ще яблуня була набагато менша, відрізав, щоб не заважали рости верхнім, найплодоноснішим. Але Маруся була своєї думки.

— Для друзів нічого не жаль! — вигукнула вона й заходилася чомусь розплітати своє волосся.

— Марусю, що це ти робиш? Мама ж тобі он скільки часу заплітала?!

— Тихше, Петрику! Це все заради доброго діла. Я вже сама зрозуміла, як це заплітати, впораюся. А зараз покажу вам усім фокус. А тоді пригощу яблуками!

Ця затія всім сподобалася, хоча вони не розуміли ще, в чому тут суть. Маруся якось залишила волосся заплетеним посередині, а розплела тільки по боках, і всі зауважили, що розплетене волосся дуже довге. Неймовірно довге. Але Маруся не розкидала його скрізь, а тримала біля себе.

Вона поважно проказала слова:

Що таке чари, не забудь,
О срібна вежо, знову будь!

І раптом оті довжелезні пасма почали підніматися і формувати немовби велетенську вежу аж до яблук, які їм були потрібні! Всі заніміло стояли і дивилися, поки Маруся вправно збивала верхівкою вежі червоні плоди, а тоді вона наказала їм запхати долоні у волосяні стінки вежі над її головою, і витягти звідтіля ті фрукти, через які й почалося все це чарування.

Вони так і зробили й усі почали їсти. Яблука були такі смачні! Сашко запитав:

— А тобі не боляче було, коли вони падали тобі на голову?

— Ні, — усміхнено відповіла Маруся, — бо в мене ж на голові ще ціле гніздо з волосся!

Всі зареготали. Маруся ще двічі назбирала для них яблук, і коли всі наласувалися, то сказала:

Що таке чари, ти згадала,
О срібна вежо, та й упала!

Пасма, з яких будувалася вежа, полетіли додолу. Діти почали було розбігатися, але не дуже далеко, бо їм було цікаво, тому трохи заплуталися у волоссі, коли воно долетіло до них.

З їхньою допомогою, і не без крихти чарів, Маруся очистила його і знов заплела так, ніби нічого й не було!

— Ну, Марусю, ну ти й даєш! — не вгавав Петрик, коли вони вдвох верталися додому. — Я не знав, що ти чарівниця. Чому ти не говорила?

— Ой, та я тільки вчуся, оце з волоссям такий трюк знаю, а більше нічого. Просто вчилася я самотужки, і щоб ніхто не знав, бо я соромлюся.

— Та не соромся вже! Ти уяви, скільки всього корисного ти можеш зробити з цим твоїм трюком.

І справді, одного дня того ж веселого літа, діти гралися біля ставка, а дорослих знову поруч не було. Найменша з-поміж дітей, Алла, якимось дивом вилізла аж на вершечок кривої верби, що звисав над ставом, і захоплено вивчала своє відображення, аж поки не беркицьнулася в воду. Решта одразу стривожилися, секунди йшли, а Алла ніяк не з’являлася. Треба сказати, що ставок був ще й дуже замулений.

— Потрібна рятувальна операція! — заволала Маруся. — Ставок там дуже глибокий! Я за нею!

— Гей, ти ж теж не вмієш плавати!

— Коли біля берега буде верхівка срібної вежі, тягніть щосили, витягуйте нас!

І вона шубовснула в воду. Минуло кілька страшних митей. Всі заклякли, не знаючи: як чарується під водою? Аж ось справді з’явилося срібне, хоча й дуже брудне волосся!..

Та рятувальна операція пройшла успішно.

Була й ще одна. Кошеня скотилося в крутий яр і не могло піднятися. Тоді Марусю спустили туди, а потім підняли вже з котиком, користуючись, звісно, не мотузкою, а срібною вежею.

Минав час, і срібна вежа стала буденністю. Тому Маруся вивчила ще одне чарування: “Срібний дельтаплан”. Волосся набувало форми дельтаплану, а вона стрибала з висоти і — летіла, плавно опускаючися до землі!

Їй ніколи не було боляче, бо це ж були чари.

А потім настали часи, коли потрібно було багато думати, щоб готуватися до уроків. Ох і важко це було! А дитячі чарування десь розвіялися, і знайти їх можна відтоді лише в цій казці.